Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.

Очуняла я знову трохи, див'ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довгою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…

Не знаю сама, нині й не згадаю, як оно сталося, що почаяла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! – ха-ха! угу! – угу!»

Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…

Ми, дітвора, думали, що єще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.

– Та що потому діяли ви, тіточко?

– Говори до вас… – відказала тета якось уже прикро. – Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.

Орест Авдиковський

(1842–1913)

Народився в с. Подусів на Перемишлянщині. Довгий час жив у Мостищах коло Калуша, а наприкінці 1880-х переїхав до Львова. З 1870 рр. співпрацював із москвофільською газетою «Слово», заснував журнал «Пролом» (1881–1882). В останні роки працював у газеті «Галичанин».

Дебютував поемою «Завірюха». Окремими виданнями вийшли повісті «Пригода Стефана Корчука» (1886), «Пильнуй свого – не забагай чужого» (1887). Перекладав Дефо, Доде, Дюма. Писав часами українською, а часами макаронічною мовою.

Оповідання походить з газети «Червоная Русь» 1890 р. № 33–34, де було опубліковане під псевдонімом О. А., і подається за редакцією укладача.

Історія черепа

На моєму письмовому бюрку серед безнадійного хаосу книжок, старих газет, чорнильниць, скалічилих пер, сірників, недопалків цигарок і папіросок лежав гарно препарований череп, чиї сліпучо білі зуби свідчили, що він належав жінці. З цим черепом пов'язана проста, але до глибини душі зворушлива історія.

Але розповім спочатку про те, яким чином потрапив до мене цей череп. Перебуваючи на університетських студіях у Відні, винаймав я собі кімнату у старому будинку на поблизькій вулиці. Оскільки в ній було тільки одне вікно і вулиця була вузька, а навпроти височів великий триповерховий дім, то зрозуміло, що навіть у саме полуднє, не могло в ній бути особливо ясно.

Оглядаючи стіни, чи не мають вони грибка, я побачив за старою великою піччю маленьку нішу, котра згори додолу була геть покрита густою, мов полотно, запорошеною павутиною. Я роздер тканину, запалив сірника, і звідти вищирився до мене череп…

Я вийняв його з ніші і поставив на столі. У ту ж мить виповз із отвору правого ока велетенський бридкий павучище…

Дріж пройняв мої жили… з огидою відвернувся я від того демонічного видовища…

Коли я закликав мого єдиного сусіда, старого лисого парубка, який був водночас власником будинку. От він мені й розповів історію черепа.

Перед двома роками мешкав у цьому покої молодий лікар, Корнилій Перський, котрий недавно тільки отримав ступінь доктора. Коли він ще був студентом, то зазнайомився з незвичайної вроди дівчиною, круглою сиротою, і зумів незабаром здобути її щиру любов.

Красуня Ліза працювала швачкою і мешкала у однієї далекої родички, модистки. Становище її було незавидне. Важко працюючи і живучи у злиднях, вона змушена була ще терпіти дорікання своєї хлібодавці за будь-яку дрібницю. А догодити їй було не так просто…

Від раннього ранку до пізньої ночі сиділа Ліза мовби прикована до столика. Не раз від утоми умлівали її руки, але вона не переставала шити; не раз їй уже терпли пальці, очі колов пекучий біль, особливо, коли доводилось працювати при тьмяному світлі нужденної лямпи, але вона не відзивалась ні словом, мовчала, боячись старої фурії, і шила, і шила…

Бо ж страждання її не мали вже далі тривати! її дорогий Корнилій обіцяв уже скоро з нею звінчатись! О, як вона його любила!., а як він її любив! Яка могутня і манлива сила в його любовних клятвах і обіцянках, який п'янкий чар у його обіймах і поцілунках!.. Вона віддалась йому вся – вся!.. О, він її не залишить, він любить її і дорожить нею понад усі скарби, адже він присягнув їй!.. З яким захопленням і натхненням фантазував він про її блакитні очі, її коралові вуста, її русі коси, якими розкішними барвами описував він їй ту золоту будучність, яка їх очікує! Ах, а як сердечно і гаряче цілував він її пальчики, поранені голкою!

Добрий, щирий Корнилій!..

Бідна обездолена красуня! Як гірко і жорстоко обманули тебе в твоєму коханні, у твоїх надіях!

Одного дня, а було це саме на ту пору, коли Корнилій отримав докторський диплом, призналась красуня Ліза своєму коханому, що вона при надії. Корнилій прийняв ту вість з кислою усмішкою. А потім він заявив доволі холодним тоном, що, яко лікар без пацієнтів, він не може з нею ж одружуватись. Коли ж Ліза пригадала йому клятви і посміла спімнути про його обов'язки, як майбутнього батька, він вилаяв її і з тих пір почав уникати…

Незабаром потому бачили нещасну нераз з обличчям пополотнілим і схудлим від горя і душевних страждань, як вона крадеться попри будинок, в якому мешкав Корнилій, як вона поглядала своїми погаслими очима на його вікно.

І ось несподівано Ліза зникла, надіславши коханому листа, в якому, прощаючись із ним, повідомляла, що виїжджає до своєї тітки. Лист, якого пізніше знайшли, закінчувався такими словами: «Прощай. Будь щасливий і – якщо будеш стані – забудь, як гидко і безсовісно ти повівся зі мною».